Фелікс. Владимир Кецманович. Книга, Київ

«Фелікс» Владимира Кецмановича – розповідь про стосунки батька із сином. У першому розділі оповідач в детективній манері реконструює звичайний день літнього чоловіка Симеона Ракича, якого ще з молодих літ супроводжує прізвисько Фелікс, що він його собі обрав на честь героя роману Томаса Манна «Зізнання авантюриста Фелікса Круля». І не дарма, адже Симеон – звичайнісінький шахрай, який заробляє начебто продажем своєї квартири в центрі Белграда. Одного вечора, повернувшись додому, чоловік застане незнайомця з пістолетом, який також представиться Феліксом. Як згодом виявиться, це позашлюбний Симеонів син, про існування якого він навіть не здогадувався, прийшов помститися батькові за те, що був позбавлений нормального дитинства.У неповторному оповідному стилі, за допомогою коротких, часто навіть однослівних речень Кецмановичу вдається створити захопливу історію – детектив, трилер і сімейну драму про двох Феліксів.Роман «Фелікс» став одним із фіналістів літературного конкурсу НІН у Сербії в 2007 році та був нагороджений національною літературною премією.
(//www.ukrboard.com.ua)
Оповіді не мають початку. У житті. На папері мусять десь і колись починатися. Нехай ця оповідь почнеться у п’ятницю. Десь близько дев’ятої години ранку. У спальній кімнаті однієї квартири у старій австрійській кам’яниці. Якою розлягається звук телефонного дзвінка. У ліжку з узголів’ям із різьбленого дерева. У якому хтось лежить. Хтось – лише це зараз можна сказати, оскільки вікна закриті ролетами із грубого темного полотна. Людська істота. Не більше, не менше. В одному місці на ролетах дірка. Крізь ту дірку пробивається тонкий, але потужний сніп світла. Спрямований просто на різьблене дерев’яне узголів’я. Світло відкриває обличчя істоти, яка спить, настільки, що стає зрозуміло, що йдеться не про жінку. Людська істота, чоловічий рід. Нічого більше. Світло нам указує й на те, що кімната, в якій лежить чоловік, простора. Заставлена предметами громіздких стилізованих меблів. І що полотно, з якого виготовлені ролети, темно-зеленого кольору. Яскраве світло свідчить, що хоча уже й кінець вересня, надворі сонячно, як у липні. Одні би сказали – бабине. Інші – індіанське. Й одні, й інші додали б: Літо.
Дані, які той, хто записує ці рядки, згодом отримав, дають нам можливість припустити, що саме в цей момент – момент прокидання –чоловікові в ліжку сняться качки. Зграя качок, які пливуть по воді. Під сірим осіннім небом. А також те, що, примушений телефонним дзвінком стикнутися з реальністю, він про цей сон тимчасово забуває. Поруч із ліжком стоїть нічний столик. А на ньому – телефонний апарат. До якого чоловік ще до того, як розплющує очі, простягає руку. Прикладаючи слухавку до вуха, іншою рукою, імовірно, підпирається і займає напівсидяче положення. З іншого боку слухавки чути – є підстави припустити – певну Марину Пейчич. Неприємний голос. Вона хоче дізнатися, чи потрапила до пенсіонера, який обмінює простору двокімнатну квартиру в центрі Белграда на відповідну на периферії. Отже, чоловік – пенсіонер. Власник квартири в центрі Белграда. Поки це все.